Хитрий старий

Жив був старий, жив на горі,
Усі люди ходили туди,
Бо був мудрий цей чоловік — Його мудрості не знати і ввік.
Завжди посміхався, любив говорити,
Хоч міг і годинами просто сидіти,
Дивитися в небо, рахувати птахів.
Так минуло багато років.
Одного сонячного літнього дня
Старий прокинувся зрання.
Відчув, що щось із ним не так
І враз побачив смерті знак.
«Прийшов твій час, старий мудрець,
Складай ти гроші в гаманець,
Бери лише найважливіше…
Собаку можеш ти лишити.» — Сказала смерть так, усміхнувшись,
І встигла лиш по хаті озирнутись,
Як вже старий стояв із сином,
Своїм скарбом дорогоцінним.
Смерть невдоволено сказала:
«Мені тебе лиш можна брати.
Залиш дитину та йди у рай,
Спокійно там відпочивай.»
Старий стояв, обійнявши сина:
«Ця річ моя єдина!
Як хочеш ти забрати мене,
То виходу немає в тебе.»
Смерть довго думала, ходила,
Чортів покликала, у довідку залізла,
Питала всюди та у всіх:
У Бога, вже померлих мудреців,
Та, не знайшовши відповіді,
Сказала:«Буває таке деколи,
Коли не знаю, чи можна забирати,
Чи тут, в живих, лишати.
Такий випадок в мене вперше,
І бачу я, що ти не брешеш — Немає в тебе грошей та прикрас,
Немає жодних тут багатств,
Окрім твоєго сина,
То твоя надія єдина.
Забрати хлопчика немаю права,
Бо буде із Богом великая свара,
Дитина у тебе свята та проста,
Я бачу майбутнього мудреця.
Тому, лишаю тебе в спокої,
Живи ти на здоров'я.»
Сказавши це, відправилася далі,
А дід із сином собі відпочивали.
Минуло багато десятиліть,
Давно пройшла ота от мить,
Старий мудрець всіх научає,
На прощання кожного обіймає.
І смерть не приходить за ним,
Бо має скарб лиш один.
Мораль тут єдина-одна — І смерть буває дурна.